Карколомна кар’єра коменданта революції. Андрій Парубій

Якби не дефекти мовлення, то чинного Голову Верховної Ради Андрія Парубія можна було б порівняти з уже легендарним і навіть трохи міфологізованим Іван Плющем. Як і Іван Степанович, Андрій Володимирович простий, як двері. Легіон парламентських журналістів будуть розказувати своїм внукам, що вживали «по п’ятдесят» з нині покійним патріархом у їдальні законодавчого органу, і ще більша кількість представників четвертої влади хизуватиметься, що «стріляли» сигарети в Парубія.

Звичайно, іноді нікотином діляться і інші народні депутати, але без зверхності чи панібратства цей процес виходив тільки в Парубія і Тараса Чорновола, щоправда від останнього в ході справи доводилося в навантаження вислухати якийсь бородатий анекдот.

Ще одна паралель між Плющем і Парубієм – обидва обіймали пост секретаря Ради національної безпеки і оборони. Але, якщо для першого ця посада була своєрідною почесною пенсією, то другий за півроку роботи в РНБОУ закріпив за собою статус «яструба» і подейкують, що 7 серпня 2014 року покласти на стіл Петрові Порошенку заяву про звільнення Парубія спонукала пасивність керівництва держави у стосунках з російськими агресорами.

Буремна львівська молодість

Секретарство в РНБОУ лише один з штрихів у строкатій кар’єрі уродженця Червонограда. Саме в колишньому Кристинополі 31 січня 1971 народився хлопчик з «деформованим піднебінням», як про це через кілька десятків років напишуть сайти-«зливні бачки». Саме на таких інформаційних майданчиках виливається нашвидкуруч склепаний компромат, який має мало спільного з реальністю. Але цікаві до «смаженого» завдяки «бачкам» можуть взнати легенду про те, що в дитинстві Парубію поставили діагноз «легка форма розумової відсталості», там же якась казкова сусідка розповість про те, що малий Андрійко був агресивний, постійно бився і любив чавити комах, аби потім їх з’їсти. Коли використовуються вже настільки заборонені прийоми, то доцільно припустити відсутність реального компромату на персонажа.

У 17 років Парубій очолив націоналістичну молодіжну організацію — Товариство «Спадщина», а ще через рік був арештований за організацію несанкціонованого мітингу. У 1990 році, коли на Галичині кардинально помінялася місцева влада, став депутатом Львівської обласної ради, де працював секретарем постійної депутатської комісії з питань молоді й спорту.

Потяг до політики у Парубія - родинний. Його батько, Володимир, був одним з відомих громадських лідерів на переломі 80-х-90-х років минулого століття. Та й зараз Парубій-старший намагається бути на видноті, очолюючи у Львові ГО Інститут національної пам'яті.

Стосовно спорту варто згадати, що в ті часи один з наймолодших в історії країни «слуг народу» тісно потоваришував з бойовими мистецтвами. Свідки тої дружби кажуть, що на бої з повним контактом Андрій виходив без захисного шолома і навіть на спарингах міг дати фору найвідбитішим персонажам Джейсона Стетхема.

З молодих років Андрія варто також зазначити, що в 1994 році він закінчив Львівський державний університет імені Франка за фахом «історик, викладач історії». Його однокурсником був «регіональний» політолог Кость Бондаренко, про що той любить згадувати при нагоді. До університету майбутній спікер встиг побувати лаборантом Карпатської і Верхньодністровської архітектурно-археологічних експедицій Інституту суспільних наук АН УРСР, при чому працювати там почав у 16 років.

У 20 років Парубій вирішив зайнятися політикою по-дорослому і став одним з деміургів Соціал-національної партії України (СНПУ). Правда, на тлі старших товаришів - красномовного Олега Ярославовича і тепер вже майже забутого ідеолога партії Юрія Криворучка, - Парубій дещо губився.

Тим не менше у політиці він знайшов себе всерйоз і надовго, при чому в дуже різних іпостасях. В 90-их роках Парубій встиг побувати депутатом Львівської міської ради, керувати Товариством сприяння Збройним Силам та Військово-Морському Флоту України «Патріот України», редагувати науково-політичний журнал «Орієнтири» і очолювати молодіжне крило СНПУ «Патріот України». Найгучніше Андрій заявив про себе в 1993 році, коли його «спадщанці» розігнали Студентське братство Львівської політехніки.

Від Тягнибока до Яценюка

Після міленіуму соціал-націоналіст повернувся у Львівську облради, де став заступником голови місцевого парламенту. З плином часу СНПУ потроху цивілізувалася і коли в 2004 році партія зробила ребрендинг та стала називатися Всеукраїнське об’єднання «Свобода» заклики на кшталт «втопимо москалів у жидівській крові» вже не викликали ейфорію навіть у радикальних маргіналів.

У часи пізнього Кучми Парубій всяв курс на Схід і на час Помаранчевої революції осів в Києві. У ході того здвигу історик, який вже встиг закінчити аспірантуру Державного університету «Львівська політехніка» за фахом «політологія та соціологія» був комендантом Українського дому в Києві, де показав свої організаторські вміння, за що і був нагороджений пам'ятним знаком «Визначному учаснику Помаранчевої революції». Тоді ж Парубій почав лібералізуватися і став членом політичної ради ющенківської партії «Наша Україна».

Після зміни влади політичні пошуки Андрія Володимировича загострилися і він очолив партію Народний союз «Українці», реорганізовану в Громадянське об'єднання «Український дім». Проте метання по партійному спектрі не завадило Парубію півтора роки бути депутатом знову Львівської облради від «Нашої України».

Від блоку «Наша Україна – Народна самооборона» в 2007 році Парубій стає народним депутатом ВР шостого скликання, в парламенті очолює підкомітет з питань контролю над здійсненням зовнішніх відносин Комітету Верховної Ради у закордонних справах. Тоді ж стає членом депутатської групи В'ячеслава Кириленка «За Україну!».

Найяскравіша сторінка у тодішній парламентській біографії Парубія була написана у квітні 2010 року під час розгляду так званих Харківських угод. Тоді, аби зірвати ратифікацію домовленостей Януковича та Путіна щодо продовження базування у Севастополі російського флоту, націонал-демократи влаштували в Раді чималий дебош. А особисто Парубій з Юрієм Гримчаком жбурляли димові шашки. І хоча сам Парубій під загрозою тюрми спростовував цей факт, фото та відео свідчення не дають підстав сумніватися у метальних здібностях нинішнього спікера.

Хоча тоді Андрію Володимировичу було не до жартів. «Медведьківська» Генпрокуратура звинувачувала їх у перешкоджанні виконанню службових обов’язків головою парламенту та іншими нардепами (ст. 28 ч. 2 та ст. 344 ч. 2 КК України), що за тодішньої політичної коньюктури могло вилитися у цілком реальні 5 років ув’язнення, як це передбачено вищезгаданою статтею ККУ.

Стрибок від націоналізму до лібералізму міг би мати найнесподіваніші наслідки для будь-якого політика, але в анабазисі Парубія він став далеко не останнім. З «Нашої України» Андрій Володимирович вийшов на початку 2012 року і став під знамена «Фронту змін», очолюваного Арсенієм Яценюком. Зауважимо, що у середовищі політичних оглядачів «фронтовикам» закидали, крім погано прихованих лівацтва і популізму, ігнорування питання національної ідентичності. Не зважаючи на такі тонкощі Парубій у команду Яценюка вписався, але «фронтовики» знайшли ще більших популістів і 14 червня 2013 року партія «Фронт Змін» на своєму з'їзді прийняла рішення про самоліквідацію і створення об'єднаної політичної сили з ВО «Батьківщина».

На той час Парубій був нардепом ВР сьомого скликання саме від команди Тимошенко і головував в підкомітеті з питань законодавчого забезпечення інтеграції України в міжнародний науковий та освітній простір Комітету Верховної Ради з питань науки і освіти. Як видно, стабільність і у парламентській роботі не є домінантною рисою Андрія Володимировича.

Від коменданта Майдану до державного лідера

Під час Революції гідності «зірка» Парубія вийшла на нові горизонти. Він, як і в 2004 році став комендантом Майдану, але тепер його повноваження зросли, бо саме Парубій контролював загони самооборони. Саме під його керівництвом революціонери зайняли Адміністрацію президента, Верховну Раду і Кабмін, а сам Андрій Володимирович без зайвої скромності констатував: «Майдан сьогодні повністю контролює Київ».

Логічно, що відповідні «шишки» падають на того, хто є найбільш публічним. Тому після Революції екс-голова СБУ генерал-майор Олександр Якименко в інтерв’ю російському телебаченню заявив, що снайпери, які вбивали маніфестантів і правоохоронців під час подій у Києві в лютому 2014 р., перебували в будівлі філармонії, яке також перебувало під контролем Парубія.

Але на той час Андрій Володимирович мав вже абсолютно нову роботу, а його чергова реінкарнація багатьох здивувала. Секретарем РНБОУ Парубія не бачив ніхто, крім виконувача обов’язків президента Олександра Турчинова. За час секретарювання коменданта Майдану Україна втратила Крим і отримала війну на Донбасі, але звинувачувати в цьому Парубія ні в кого язик не повернеться, бо те, що залежало від нього було зроблено – від посилення охорони ядерних об’єктів до боротьби з засиллям російської пропаганди. Наприкінці своєї роботи в РНБОУ Парубій навіть відзначився як військовий теоретик і опублікував матеріал «Війна Росії проти України і світу».

Своє бачення актуальних подій Парубій окреслив у інтерв’ю Washington Post: «Світ повинен зрозуміти, що це – глобальна війна ядерної держави-терориста, на чолі з терористом №1, проти світової системи безпеки. Просто Україна, як часто це було в історії, веде бої на передовій. Сьогодні страшна трагедія в Україні продемонструвала, що загроза Путіна – глобальна. Неможна з ним загравати – требо вводити жорсткі санкції, щоб зупинити Путіна, та допомагати Україні з озброєнням. Адже невідомо, громадяни якої країни опиняться під прицілом зброї Путіна завтра»....

Але на відміну від Турчинова вже повноцінний президент Порошенко у РНБОУ Парубія, який встиг критично відізватися про зайву миролюбність Петра Олексійовича, не бачив і йому знову довелося змінювати вид політичної діяльності.

Тоді ж Андрій Володимирович знову змінив і політичну приналежність, цього разу в складі команди. Нагадаємо, у серпні 2014 року Яценюк з Турчиновим, вийшли зі складу тимошенківської «Батьківщини». Парубій, який підтримав демарш, став членом Військової ради, організованої «Народним фронтом». На позачергових виборах до парламенту він йшов четвертим номером у списку саме яценюківського «Народного фронту».

Кавалер орденів князя Ярослава Мудрого V ступеня і «За заслуги» ІІІ ступеня (Віктор Ющенко нагородив Парубія «за вагомий особистий внесок у розвиток конституційних засад української державності, багаторічну сумлінну працю, високий професіоналізм у захисті конституційних прав і свобод людини і громадянина» і «за вагомий особистий внесок у розвиток місцевого самоврядування, багаторічну сумлінну працю і високий професіоналізм») 4 грудня 2014 року став першим віце-спікером без особливих проблем – за Парубія проголосували 313 нардепів, таким чином продемонструвавши монолітність (на той час) правлячої коаліції.

Сидячи праворуч від Володимира Гройсмана, Андрій Володимирович нічим особливим не відзначився, навіть Ляшка не побив, як це колись зробив ще один майстер єдиноборств з львівським корінням і також свого часу перший віце-спікер Адам Мартинюк. А коли Порошенко покликав Володимира Борисовича в Кабінет міністрів, Парубій пересів у його крісло.

Сталося це 14 квітня поточного року і з того часу колишній націоналіст продемонстрував, що незважаючи на погану дикцію може повноцінно вести засідання ВР, маніпулюючи, коли потрібно, регламентом і достатньо впевнено контролюючи відповідні процеси. Правда, тепер у курилках парламенту Парубія не побачиш, та й курити в будівлі під скляним куполом заборонено.