miechyslavСьогодні однією з головних тем українських ЗМІ стало обговорення інтерв’ю митрополита Мєчислава Мокшицького, яке він дав загально польському тижневику Niedziela, що вийшло друком 21 травня 2017 року. Можливо б воно і залишилося у сфері уваги тільки польського читача, якби не те, що митрополит Мєчислав дуже і дуже неоднозначно висловився про війну в Україні. Війну, у якій Україна стала жертвою агресії Росії, війну, у якій гинуть сини і дочки України, у тому числі і ті, які є вірними Римо-Католицької Церкви в Україні і яким покликаний служити згаданий відомий церковний ієрарх.

Перед тим, як висловити мою думку публічно щодо згаданого інтерв’ю митрополита Мєчислава Мокшицького, я довго думав про те, чи вартує це робити. Остаточно дійшов до переконання, що так.

Передовсім через те, що після слів митрополита про війну в Україні дуже багато поверхневих читачів відразу зробили однозначний негативний висновок як про Польщу в цілому так і про Католицьку Церкву як в Польщі так і в Україні. Адже не є секретом, що у ментальності більшості Українців, Римо-Католицька Церква в Україні ототожнюється з Польщею. Можливо саме тому сьогоднішні публікації українських ЗМІ як і соціальні мережі рясніли ствердженнями про те, що Римо-Католицька Церква в Україні нічим не різниться від Української Православної Церкви Московського Патріархату, бо одна і друга перебувають у політичній залежності від сусідніх країн. Такі настрої українських читачів, хоч вони є хибними і емоційно забарвленими, можна зрозуміти, особливо коли взяти під увагу атмосферу війни, у якій ми усі знаходимося і у якій найменша підтримка і найменша критика набирають мега інформаційних обертів.

Однак, особисто собою засвідчую, що сприйняття Польщі і Римо-Католицької Церкви в Україні через призму слів митрополита Мокшицького було б великою помилкою. Свої найкращі шість семінарійних років я провів у Любліні у Митрополичій Духовній Семінарії Люблінської архидієцезії Римо-Католицької Церкви в Польщі. Протягом цього часу я ніколи не досвідчив якихось зневаг чи поневірянь за мою приналежність до Українського Народу. Люблінське середовище завжди було молодіжним, яке дивилося у майбутнє. Тому тут панувала атмосфера діалогу, а старші професори нас у тому підтримували. І якщо з`являлися якісь негативні моменти у відносинах між Українцями і Поляками (а з таких пам’ятаю тільки один), то мудрий провід Семінарії і архидієцезії швиденько їх «гасив».

Через це, у мене навіть тепер, попри непрості відносини поміж Поляками і Українцями, які нагнітаються правлячою партією у Польщі, залишаються надзвичайно добрі спомини про Польський Народ. Чесно кажучи, я ніколи не сподівався після закінчення Семінарії, що побутові відносини між Поляками і Українцями у Польщі стануть такими напруженими. Проте перший надзвичайно позитивний досвід семінарійних років підказує мені не робити однозначних різких висновків, але шукати шляхів порозуміння. Можливо дехто вважатиме мене мрійником, але я надалі переконаний, що для побудови омріяної усіма нами незалежної України ми зобов’язані шукати з Польським Народом більше шляхів, які нас поєднують, а не роз`єднують. Звичайно, що це непростий і дуже тяжкий шлях, але він є життєво необхідним.

Іншою причиною прокоментувати слова митрополита Мєчислава стало те, що у своєму інтерв’ю він покликається на Фатімські об’явлення Пресвятої Богородиці і закликає у їхньому світлі шукати відповіді на питання про причини війни, яка триває в Україні. «Гадаю, - говорить архієпископ Мєчислав – що особливо ця відповідь повинна з`явитися зараз, в році появи Богородиці у Фатімі, котра говорила, що комунізм є карою за гріхи, за відвернення від Бога, а одночасно закликала до повернення, покути і перепросин Господа» (переклад Романа Кабачія – ред.). Хто уважно прочитає текст фатівських об`явлень Пресвятої Богородиці, який є у вільному доступі на інтернет-сторінці Апостольської Столиці, той відразу зауважить, що архиєпископМєчислав, м’яко кажучи, дуже поверхнево трактує слова Богородиці, оскільки у своїх об`явленнях Пресвята Богородиця більше закликає до покаяння і жертовності як перепрошення за гріхи людства. Звичайно, що у богословському розумінні гріх, що його чинить людина не залишається безслідно. Він приносить зло, у тому числі зло у формі війни.

Але, не так вище за цитовані слова вразили українського читача, як ті, які слідують опісля. Митрополит Мєчислав відразу переходить до практичного застосування об’явлень Пресвятої Богородиці і робить іспит сумління цілому Українському Народові. Згідно його твердження «на українському народові надалі висить гріх геноциду, до якого йому важко донині признатися і з якого важко очиститися, хоч було кілька спроб так зробити, поміж іншим в 70-ту річницю подій на Волині. (…) Переконаний, що доки цей народ не визнає своєї провини, не стане у правді і не очиститься з цього гріха, не зможе втішатися благословенням» (переклад Романа Кабачія – ред.).

Хоч як би опісля секретар архиєпископа МєчиславаМокшицького не старався оправдати свого керівника, незаперечним фактом є те, що у даному випадку церковний ієрарх дуже виразно зайняв не церковну, але політичну позицію. Ще й до того таку, яка симфонічно йде у парі з ідеологією право радикальних і шовіністичних польських партій та організацій.

У першу чергу це торкає вживання терміну «геноцид» по відношенню до подій, які мали місце на Волині у 1943 році. Замість того, щоб віддати належну шану тим, які вже споглядають обличчя Боже, польські радикали і шовіністи, намагаються розгрібати могили своїх предків, тим самим риючи могили самим собі. Події на Волині, зрештою як і інші події в українсько-польських відносинах, вимагають грунтовного вивчення, передовсім науково-документального. Зрештою, цим і займаються як польські так і українські науковці, у той час, коли недалекоглядні політики будують своє майбутнє крові своїх предків. Проте, політикам, особливо радикалам, ніколи не йдеться про правду. Вони вимагають крові, бо їхнім девізом є переконання, що якщо існує на світі правда, то тільки та, яку диктують вони. Отож, коли вживання терміну «геноцид» по відношенню до подій на Волині не є однозначним у міжнародному праві і за яким стоять чисто політичні спекуляції, митрополит Мєчислав вирішив присвоїти їх собі. Таким чином опинився на чисто політичному полі боротьби.

Особисто у мене складається враження, що слова знаного митрополита збентежили не тільки українського читача, але й журналіста, який брав у нього інтерв’ю, о. Роберта Голембьовського. Останній, щоб виправити ситуацію, пригадав митрополитові тему сумнозвісної акції «Вісла». Проте, ієрарх повів розмову про сентименти до «львівської землі» і «Східних кресів» та давньої Речі Посполитої. Як на мене, цим самим він посередньо визнав, що йому набагато комфортніше перебувати думками в уявних теренах Польщі «від моря і до моря», аніж у реальних теренах сучасної незалежної України. До того ж, по відношенні до Українського Народу він вживає не власної форми «мій народ», але вказівної - «цей народ», підкреслюючи цим самим, що він, цей Народ, є йому чужим. Очевидно, у цьому його не можна обвинувачувати, оскільки він дійсно є сином Польського Народу. І висловив свою думку саме з такої позиції.

Цілковито відмінним у цьому питанні виявився владика Станіслав Широкорадюк, який не бажаючи коментувати слова вищого ієрарха, скромно, але чітко і виразно сказав: «Я не погоджуюся з тим, що весь народ має поносити кару за злочини, які хтось колись накоїв. Може — їхні діти, онуки; але не весь народ! Я не хочу нікому говорити прикрих слів, коментувати або виправляти. Але я — син свого народу, я за нього молюся, за його життя і мир. І я не думаю, щоби цілий народ мусив відповідати за злочини певної групи людей, незалежно від того, хто під яким прапором це робив».

Прекрасно розумію емоції мого рідного українського читача, бо вони й мене оповили після прочитання інтерв’ю з митрополитом Мєчиславом Мокшицьким. Але, перебуваючи на даний час у Фатімі, я вирішив заспокоїти свої емоції і у нічній тиші марійського санктуаріуму розважити все у світлі віри.

Мені пощастило перебувати у Римі на студіях саме тоді, коли о. Мєчислав Мокшицький був особистим секретарем Святого Папи Івана Павла ІІ. Більше того, мушу визнати, що саме завдяки йому я вперше потрапив на приватну Літургію до папської каплиці, яку відправляв особисто Святійший Отець. Цей момент залишиться у моєму житті незабутнім! Після цього о. Мєчислав ще багато разів радо допомагав усім тим, які хотіли потрапити до Святійшого Отця Івана Павла ІІ, щоб попросити у нього благословення. У той час, о. «Мєтек», як його люб’язно звали у Ватикані, був уособленням доброти, жертовності і працьовитості.

Тому, коли 21 жовтня 2008 року Святійший Отець Венедикт XVI призначив його архієпископом і митрополитом львівським, особисто я дуже зрадів цьому, надіючись підсвідомо на те, що саме він, як довголітній співпрацівник Святого Папи принесе в українську дійсність нове «світло віри». На превеликий жаль, так не сталося. Замість «світла віри», у центрі уваги стали постійні публічні скарги на мою рідну Українську Греко-Католицьку Церкву, а тепер ще й в додаток публічний іспит сумління Українському Народові у власній суб’єктивній інтерпретації митрополита Мєчислава.    

У мене мимоволі виникає питання: де подівся о. «Мєтек» або що могло так різко вплинути на митрополита Мєчислава, що його риторика стала так страшно негативною як по відношенню до УГКЦ так і по відношенню до Українського Народу, зокрема його болісної історії і дійсності? Очевидно, що найкраще на це питання відповів би сам митрополит Мєчислав. Проте, знаючи трохи церковні кулуари Львівської Римо-Католицької архидієцезії і спостерігаючи за змінами у його словах і поведінці, доходжу до висновку, що величезний вплив на нього має його найближче оточення, яке вже давно підозрюють у негласній підтримці антиукраїнських настроїв і у співпраці з «колишніми» членами радянського КДБ. Недарма народне прислів’я каже, що з ким поведешся, такого й сам наберешся. Якщо митрополит Мєчислав цього не бачить, не знає і підтримує, то це свідчить тільки про те, що найближче його оточення створює усі умови для його відкликання з уряду і перенесення на інше місце служіння. Однак, якщо він все бачить, все знає і підтримує, то для мене це означає, що він особисто вже не бачить себе у служінні львівській архідієцезії РКЦ в Україні. Можливо є ще якісь інші варіанти відповіді, проте, залишмо їх на розсуд часу, нехай він розставить усі крапки.

І насамкінець. Безумовно, що війна з московським агресором, яка триває в Україні, є горнилом очищення для усіх нас. Вона вже виразно показала, хто любить Україну, а хто тільки декларує свою любов. Але, війна рано чи пізно закінчується і вже тепер потрібно приготовляти грунт для миру. Цей мир, принаймні у людських умах і душах, прийде не скоро. Проте, незаперечним є той факт, що цей мир можна буде досягти тільки єдністю з Богом, ближнім через прощення. Прощення, яке не забуває історії, але яке каже дивитися в майбутнє. У побудові цього майбутнього Христова Церква відіграє і відграватиме надважливу роль. Мені так не хочеться, щоб слова чи вчинки поодинокого члена Христової Церкви, навіть ієрарха, відбивали у Народу прагнення, як казав слуга Божий патріарх Йосиф «великого бажати».

Знаходячись у Фатімі – місці об’явлень Пресвятої Богородиці – прошу у Господа прощення за усі мої гріхи і гріхи мого рідного Народу! Але, водночас, прошу у Нього, Милосердного Отця, за заступництвом Пресвятої Богородиці, ласки, щоб він, мій Народ, зміг знайти своє достойне місце у сім`ї вільних Народів світу!