Сьогодні на Львівщині бунтує народ, не вдоволений тим, що, грубо кажучи, йому обмежили можливість вештатися туди-сюди кордоном і не давати можливості іншим українцям за нормальних умов перетнути межу держави. Човникам наплювати на співгромадян, котрі їдуть на Захід у справах, на студентів, котрі там вчаться, на туристів, котрі хочуть побачити світ.

Різдво у Львові – це не тільки урочисті відправи у церквах, шопка біля Ратуші, Святвечір у родинному колі чи довга коляда по хатах друзів. Різдво – це ще й море туристів, більшість з яких – будьмо відвертими – містерії, приурочені народженню Божого Сина, розглядають через кавовий фус у кнайпі чи скло келиха з медовухою або наливкою.

Скандальну історію, про яку йтиметься нижче, цілком справедливо можна назвати епічним економічним детективом, який триває протягом всієї історії Львова часів Незалежності. 

Раптом подумалося передсвятково і стало смішно: нині у садочках, школах і на все можливих «ранках» ще співають пісеньку про ялиночку і зайчика? Бо якась дуже некоректна пісня, і добродії природоохоронці мають усі підстави протестувати проти її публічного виконання.

Це рідкість, але насправді є люди після відходу яких у засвіти годі згадати якийсь негатив. Не тому, що спрацьовує правило «або добре, або нічого». Просто людина так жила. Одним з таких був Ігор Мельник, який відлетів від нас у суботу.

Пропоную кожному шанувальнику Степана Бандери такий експеримент. Оглядаєте монумент Провіднику у Львові, після чого робите пару кроків до приміського вокзалу, де сідаєте на електричку до Самбора. Через якихось дві години ви зможете помилуватися практично аналогічним пам’ятником. Хіба що без громіздкої арки. 

Монумент Бандері у Львові постав 13 жовтня 2007 року. Монумент у Самборі – через чотири роки. Тільки не треба поспішати кричати про плагіат. Говорити можна хіба про автоплагіат, що законом не заборонено. Автор обох пам’ятників – знаний львівський скульптор Микола Посікіра. Митець заслужений і шанований. При чому цілком справедливо. У творчому доробку скульптора – десятки творів, щиро вподобаних поціновувачами мистецтва. Він, зокрема, автор проникливого пам’ятника на могилі Володимира Івасюка, співтворець пам’ятників Михайлу Грушевському у Львові та Гетьману Сагайдачному в Кульчицях. Чому такий майстер вирішив повторюватися? Залишмо це питання йому. 

До речі, львівський пам’ятник Бандері має не одного близнюка. Погляньте на пам’ятник, встановлений 1 січня 2009 року в Івано-Франківську. Абстрагуйтеся від заднього тла і… Це не дежавю. Це таки ще один брат-близнюк. Звісно ж, роботи Миколи Посікіри.  

Однак скульптор Посікіра не єдиний «серійний» оспівувач Степана Бандери. Ще більше доклався до увічнення Провідника не менш знаний скульптор  Іван Самотос. Не будучи фахівцем, не візьмуся порівнювати майстерність двох класиків, однак треба визнати, що творчість Самотоса у Львові піддавали чималій критиці. Справді, важко знайти людину, котрій би подобався пам’ятник В’ячеславу Чорноволу біля Львівської облради. 

Коли надійшов слушний час скульптор конкретно «присів» на бандеріану. 30 листопада 2008 року в сквері на Площі Ринок у Старому Самборі постав перший пам’ятник Провідникові у виконанні Івана Самотоса. 2011 року самотосівський Бандера постає вже у Трускавці. Особливо плідним для скульптора Самотоса був 2012 рік – 30 вересня пам’ятник з’являється у Сколе, а 14 жовтня у Турці.

Уважний читач зверне увагу на географію творчих здобутків Івана Самотоса. Сталося так, що активність скульптора співпала з ідеєю знаного бізнесмена Андрія Лопушанського обдарувати пам’ятниками Бандері кожен райцентр у його виборчомому окрузі. Оскільки вибори наближалися невпинно, очевидно, що часу на конкурси і художнє осмислення образу Провідника бракувало. Натомість грошей у пана Лопушанського, на щастя, вистачало.

«Не дивлячись на супротив сьогоднішньої влади, Андрій Лопушанський 2007 року збудував пам’ятник Степанові Бандері у Старому Самборі, 2011 р. - долучився до будівництва у Самборі, 30 вересня цього року відкрив пам’ятник у Сколе, а на Покрову, 14 жовтня, - в Турці. У найближчих планах Андрія Лопушанського - встановити монумент Герою України у столиці України – Києві», – йшлося в одному з передвиборчих матеріалів про кандидата в депутати.

Не маю жодного наміру оцінювати естетичну вартість Бандер у виконанні Самотоса, бо, як казав один мудрий афорист, «творіння художника не можна вимірювати своїм аршином». Просто цікавлюся: а чого всі самотосівські пам’ятники Бандері, наче клоновані? 

Не надто поділяю думку тих естетів, точніше «естетствующих» всезнайків, котрим не до вподоби будь-який пам’ятник. Аналогічно не толерую істериків, котрі верещать про культ Бандери, порівнюючи його з культом Леніна. Хоча коли йдеться про меморіальну бандеріану, треба визнати, що останні таки трохи мають рації. Все таки, погодьтеся, що Бандера не просто заслужив на те, щоб його вшановували вдячні нащадки. Провідник заслужив, щоб його вшановували гідно і творчо, а не клонували пам’ятники під чергову виборчу кампанію чи під амбіції скульпторів і архітекторів.

В’їдливий читач може поцікавитися, чого це автор вчепився саме до робіт визначних майстрів Миколи Посікіри та Івана Самотоса. Адже численні бюсти Бандері, які повиростали по містечках і селах Західної України теж особливої естетики в собі не несуть. Готуючи матеріал, переглянув фото кількох десятків пам’ятників Провіднику. Щодо естетики, точніше її відсутності, здебільшого згоден, як на своє уявлення про естетизм. Але тут справа в іншому. Треба чітко розрізняти вартісний монумент у великому місті чи хоча б райцентрі від бюсту, встановленого почасти коштом громади у маленькому населеному пункті. Останній, звісно, не претендує на експозицію в Луврі, промови його творців і спонсорів не крутитимуть по телевізору, однак він щирий. А щирість списує багато чого. Саме так. Тож давайте вшановувати Бандеру щиро.             

Два роки тому, 25 жовтня 2015 року, пройшли вибори до Львівської міської ради. Уже в ніч підрахунку голосів стало зрозуміло, що нова каденція представлятиме собою вельми цікаве явище: багато старожилів сесійної зали Ратуші позбулися електоральних симпатій, натомість у cтіни головного будинку на Площі Ринок готувалися прийти десятки неофітів.

«Що ви тут роззнимкувалися. Все одно ми не дамо вам тут свиней розводити», - в унісон вороже відреагували на мої спроби сфотографувати скандальну ферму у Дулібах поблизу Ходорова чотири жіночки, котрі поралися на городі.

Це не з серії «історій». Це просто про мого діда. Це про вшанування і повагу. Мій дідо Йосиф не хотів воювати Ну не був чоловік до війни. Йому б дівок заповажати і щось гарне зшити, бо любив ту справу. Шити вмів.
 
В ОУН не йшов, до совєтів не приставав – жив, одним словом, доки міг і як собі то життя по молодості бачив. Щось хлопцям підшивав, щось якось помагав, а здебільшого ховався. І раптом, в році 44-ому, каже йому мама: «Здавайся, Йосифе, бо або ти здашся, або в мене ще є дочки, і всі підем до Сибіру». З’явився тоді мій дідо на світ божий і пішов на війну. Точніше, погнали його. 

У нашій країні вже мало кого здивуєш, що закон і здоровий глузд ігнорують всі. Хто тільки отримує таку можливість. Це стосується і виборчого законодавства. Жодні елекції не відбуваються у нас без порушень і дуже рідко порушники несуть за це належне покарання. Зазвичай спокійно ставить ся до порушень і суспільство, яке потім голосами своїх активних представників верещить, мовляв, знову не тих обрали.