Тільки відзначили 28 червня 21 рік нашої неодноразово зграндованої Конституції, як знову з’явився привід згадати про неї. Хоч і опосередковано. 25 років тому, 1 липня 1992-го Верховна Рада призначила першого голову Конституційного суду України.

Ніколи не думав, що присвячуватиму тексти дурням. Доводиться. Сьогодні, коли ворожі танки риють нашу землю, а виродки під червоними знаменами катують людей, як десятки років тому, тема ностальгії за Радянським Союзом, як не дивно, продовжує жити в мізках недалеких українців. Що дивніше, про стабільне життя в СРСР не раз доводилося чути не лише від якоїсь бабусі з Харкова чи Дніпра, але й від якогось дідуся зі Львова чи Тернополя. За результатами соціологічного дослідження, проведеного у травні групою "Рейтинг", 33% українців шкодують за розпадом Союзу...

Коли війна стає рутиною – це навіть не страшно. Це – біда. Звьозди слухають джаз, політики бавляться у сміттєві войнушки з проекцією на наступні вибори  а імена львівських-дрогобицьких-бориславських хлопців, яких знову закопують у нашу землю, вже не звучать так героїчно, як ще два-три роки тому. Львів не стоїть на колінах перед "чорними машинами". Бо війна стала рутиною. І тому це - біда. Для всіх нас.

В одному з фільмів радянської епохи, знятих за Мопассаном, події відбуваються на тлі франко-пруської війни. Запам’ятався епізод, коли в кабаре одного з окупованих прусаками місті, дівиці, високо фицькаючи ногами у звабливих панчохах, пискляво виспівують, тішачи зайшлих вояків: «Під вашу музику жінки танцюють наші»…

Повідомлення від прес-служби «Самопомочі»: "Цинізм і жорстокість Президента не мають меж". На Банковій біля голодуючого Олега Березюка, який, уподобившись Христу, пішов на голодну Голгофу заради спасіння роду львівського, супостати встановили кіоск з шаурмою. 

Як ішлося в першій частині розвідки про Олега Березюка, за час перебування в головному кріслі львівської Ратуші Андрія Садового колись не найвідоміший львівський психіатр зробив карколомний політичний стрибок – до одного з найвпливовіших чиновників міста, а відтак до голови фракції у Верховній Раді.

Давним-давно жив-був собі Король-Сонце, найвідоміший, певно, монарх Франції Людовік XIV. Ще із тих глупих літ, коли з королівського носа текли шмарклі, а вінценосне чоло обліплювали підліткові прищі, він щиро вірив у божественне походження своєї влади і був свято переконаний, що вона безмежна. А всіх, хто думав інакше, вважав, щонайменше, нездарами і нездалями.

Півтора десятка років тому, коли він з’явився в орбіті Андрія Садового, багато хто цю появу списував на особистий сентимент майбутнього мера Львова до психоаналітиків. І мало хто пророкував, що через деякий час Олег Березюк стане одним з ключових гравців у команді «Самопомочі». Більше того, людиною, яка має вплив на міського голову, і людиною, якій він чи не найбільше довіряє. Звісно, настільки, наскільки на Андрія Івановича можна впливати. Звісно, наскільки, наскільки Андрій Іванович, в принципі, комусь довіряє.

Спостережливі люди звертали увагу, що наперсточники, які розводять лохів, довго на одному місці не засиджуються. Коли їхні пики добряче наб’ють оскомину, а кількість обдурених сягне критичної межі, шахраї знімають свій «станок» і перебиваються в інше місце, або на певний час затихають.

Свої поминальні слова скаже Церква. Скажуть ченці-студити і паства. Скажуть політики, кожен другий з яких голоситиме про настанови Блаженнішого Любомира, якими він, начебто, керується. У цей сумний день Форпост поцікавився роздумами про Блаженнішого Любомира Гузара в Ігоря Ожиївського, який довший час був асистентом Глави Церкви. З нашого розуміння – десь ад’ютантом.